Голодомор на Харківщині: як родини віддавали пам’ять за їжу, — дослідження Едуарда Зуба.

Харківщина — один із регіонів, що найбільше постраждав від штучно організованого радянським режимом голоду в Україні у 1932-1933 роках, який призвів до смерті не менше чотирьох мільйонів українців. Сьогодні тема Голодомору та голодів у Харківській області продовжує досліджуватися. Зокрема, у книзі "Харків. Хрести. Хмарочоси" історика Едуарда Зуба, якого наразі вважають зниклим безвісти, частина досліджень присвячена голоду в Харкові.

Про тему Голодомору в праці Едуарда Зуба та свіжі розвідки Українському Радіо Харкова розповіла очільниця другого міжрегіонального відділу УІНП Марія Тахтаулова.

Про що видання розповідає стосовно Голодомору на Харківщині?

Мінімум три есе цього видання присвячені власне Великому Голоду, Харкову в цей час.

Тут є "Шило з мішка: "Харківський пролетар" про Великий Голод". Харківський пролетар — це провідна харківська газета того часу. Наскільки перекручено показувалася дійсність у цій пресі, де навмисний голод виставляється як битва за хліб. Тобто те, що у селян відбирали харчі, вилучали все, що можна було їсти, представляється як значна звитяга будівників комунізму. Особливий наголос робиться на так званих "розкрадачах соціалістичної власності", тобто особах, які зайшли у вже зібране поле та підібрали декілька колосків. У зв’язку з цим нам відомий закон про п’ять або сім колосків, прийнятий 1932 року. За це вони могли отримати покарання до ув’язнення на 10 років з конфіскацією.

Марія Тахтаулова. Суспільне Харків/Роман Кривко

Крім того, Едуард розповідає у власних нарисах і про моторошні черги, що стояли за їжею. Обкладинка книжки — це стилізована хлібна картка 1934 року. Можливо роздивитися, де вказані норми та закреслені дні місяця, коли власник цієї хлібної картки її використовував в магазинах Харкова, в мережі "Торгсин". За ці мізерні шматочки хліба йому доводилося вистоювати довжелезні черги.

Едуард — дослідник, який дуже ретельно та старанно ставився до фактів. Завжди підкреслював, що доки з двох джерел не знайде підтвердження якимось відомостям, то ніколи їх не опублікує. Або якщо й надрукує, то вказуючи, що це ще може бути з’ясовано, або джерела потребують доопрацювання.

Черги за хлібом до магазину “Торгсин”, Харків, 1933 рік. Фото зробив інженер Вінербергер. Музей Голодомору

У книзі є фотографії з доробку Александра Вінербергера. Але чимало світлин — це справді унікальні фото, які Едуард знайшов в архівах. Вирізки з газет, до речі, теж представлені тут, дуже характерні для тієї доби.

Що нового чи незвичного читач може віднайти для себе в історичних есе Едуарда Зуба?

Він поглянув на історію Голодомору ще під таким ракурсом: як у цій ситуації діяла мережа "Торгсинів". Це такі торговельні мережі, які за коштовності, за золото-срібло, продавали харчові продукти. Це відомий факт, це не його відкриття, але він подивився та розповів, як це працювало на Харківщині та в Харкові, зокрема. Люди обмінювали родинні цінності на хліб, на якісь продукти. Це фактично прихований грабіж населення. У ці умови радянська влада поставила людей, і вони були змушені так чинити для того, щоб вижити.

“Коні голодного лихоліття”. Фото зробив інженер А. Вінербергер. Музей Голодомору

Разом з тим він наводить і факти про те, як жили люди по інший бік прилавка, ті, що продавали ці продукти. Їхнє існування, безсумнівно, суттєво різнилося від тих, хто приносив останні сімейні реліквії для того, щоб не померти від голоду.

Усе, що тут надруковано, — це не художня література. Це публіцистичні есе, але вони всі засновані на реальних подіях. Це мікроісторії, люди, які маловідомі загалу. Це розповіді звичайних харків’ян, що відобразилися певним чином в архівах або в пресі того часу. Едуард через долі цих людей загалом показує трагедію всього, що відбувалося у період становлення радянської влади.

Голод торкнувся і містян?

Звісно, так. Тобто, принаймні, за підрахунками демографів, 10% від померлих — це жителі міст. Хоча головна трагедія відбувалася в селах.

Едуард Зуб. Prvrzva/Facebook

Едуард, на мою думку, майстерно викривав корупцію того часу. Є така дуже поширена думка, що сталінський порядок — це щось таке зразкове, де ніхто нічого не крав. Боялися якоїсь смертної кари. Але насправді це було зовсім інакше. Документи партійної чистки, які він наводить за 1934 рік, свідчать про те, що корупція була присутня, але фактично існували дві різні дійсності. В одній за жменьку зерна розстрілювали, а в іншій — тих, хто мав доступ до розподілу, карали переведенням з однієї посади на іншу. Це нічим і не закінчилося. Це такі факти, які для багатьох людей є одкровенням, тому що цей міф про сталінський порядок, він і досі існує.

Наскільки відмінно свідчили про Голодомор ті, хто приїжджав до Радянського Союзу?

Все залежало від того, як ці люди потрапили в республіку. Якщо ми говоримо про Ґарета Джонса — це валлійський журналіст, який законно потрапив до Радянського Союзу у складі делегації, але в один певний момент — чи то випадково, чи навмисно — не встиг сісти на поїзд, який мав його довезти до Харкова, та вийшов на одній зі станцій Харківської області.

Гарет Джонс. Архівне фото

Певний час він мав можливість [пересуватися] без офіційної делегації, яка ж, ми розуміємо, що хотіла показати, те й показувала. Він самостійно пройшов селами Харківщини, яка страждала від жахливого голоду, і побачив усе на власні очі. Згодом, коли він вже повернувся додому, він опублікував серію статей про те, що побачив.

До речі, його критикували у Британії, зокрема, знаний письменник Бернард Шоу. Там різні були особистості, у тому числі й ті, яких ми називаємо або корисними ідіотами, або які отримували певні кошти від Радянського Союзу за різне. Хтось, як Бернард Шоу, отримував контракти на видання своїх романів, відповідні гонорари в Радянському Союзі.

Тобто це не зовсім така перебільшена романтика та ідеалізація союзу була?

Абсолютно ні. Наприклад, Ромен Роллан, він відверто про це у власних спогадах згадує, вже через роки.

Гарет Джонс тоді дуже піддався значній критиці. Він помер за абсолютно незрозумілих обставин. Тобто його смерть оповита таємницею. Тому, повертаючись до вашого запитання, залежно від того, як ця людина потрапила в Союз і що їй показали, або вона сама побачила, як у випадку з Ґаретом Джонсом, те вони й описували.

Хтось описував правду, а хтось цю спотворену реальність, яку Радянський Союз дуже вміло та майстерно [показував]. По суті, це декорація, яка не мала нічого спільного з дійсністю.

Чи є в істориків свіжі факти у дослідженнях Голодомору на Харківщині?

Колеги продовжують вивчення в різних напрямках. Наразі я знаю, що тема дітей під час Голодомору — як він вплинув взагалі на дитинство в цей період — вона в центрі уваги дослідників. Також у фокусі уваги знаходиться і не стільки сам факт Голодомору, скільки наслідки — психологічні, соціальні — цієї трагедії на нас. Також окремий напрям — це те, як спілкуватися з нашими дітьми про Голодомор, про цей травматичний досвід.

Свідки тих часів ще живі?

Це вже родинні розповіді. Свідків сьогодні залишилося дуже мало, особливо якщо говорити про після 1922 року — це переміщення і таке інше. Нам відомо, що села Харківщини з північного сходу постійно під загрозою: зараз це окупація, обстріли, тому тут ще важче.

Яка ситуація у світі з визнанням Голодомору актом геноциду українського народу?

На даний момент Росія не визнає геноциду українського народу. Риторика така, що це був лише голод, викликаний якимись об’єктивними факторами і не тільки в Україні, а ще й у Казахстані тощо. Країна-агресор завжди таким чином намагається зняти відповідальність за щонайменше чотири мільйони загиблих українців протягом 1932-1933 років.

Україна десь із середини 2000-х розгорнула досить велику адвокаційну кампанію про те, щоб світ дізнався і визнавав Голодомор геноцидом, і досягла в цьому певних успіхів. Це непроста історія, зізнаюсь відверто, тому що Росія чинила опір цьому, де тільки могла. Повномасштабне вторгнення посприяло тому, що навіть ті країни, які ще розглядали й сумнівалися, все ж пристали на українську позицію, і, зазвичай, законодавчі органи цих країн приймають різноманітні постанови про визнання Голодомору геноцидом.

Більше 30 країн сьогодні визнали Голодомор геноцидом, а також чимало міжнародних організацій.

Source: suspilne.media